Як вам напевно відомо, перші фільми, крім того, що вони були беззвучними, були ще і безіменними. Тобто нікого на перших порах не цікавило, хто ж там, на екрані, закохується, сходить з розуму від ревнощів, скаче на гарячому коні і стріляє з револьвера. На афішах була назва студії і назва фільму, акторський же склад нікого не цікавив. Потім з’явилися написи типа «красуня Сью» або «гарячі парубки», і ще пізніше – власне імена актеров, які і стали першими «зірками» екрану. Хто був піонером на кінематографічному піднебінні – чи Мері Пікфорд, якщо говорити про Америку, чи Віра Холодна, якщо говорити про Росію, зараз неважливо, та і навряд чи можна з упевненістю визначитися сьогодні, кому слід віддати пальму першості. Набагато цікавіше те, як інститут кінозірок розвивався з моменту свого зародження і до наших днів. А розвивався він нестримно. І півстоліття не прошло, як зусиллями кіномагнатів був створений цілий інститут ПОЛУБОГОВ.
Кинематограф, як океан. У нім є місце для різних течій, є місце інтелектуальному кіно, є місце третьосортним ужастікам, є місце цільовим картинам, призначеним для певної аудиторії, – те ж родинне кіно або, наприклад, серіали. Але це все так, океанічна глушина. А є справжній Кіно-гольфстрім, або, правильніше сказати, Гольфстрім масової культури, в якому мешкають незбагненні, позамежні істоти – голлівудські зірки. Ті самі зірки, чиїбюстгальтери і попільнички продаються на аукціонах за скажені гроші, із-за яких частенько стріляються, в яких інколи стріляють, а ще закохуються, на яких в буквальному розумінні моляться, яких обожнюють і обожнюють.Нові надлюди, породження другої половини двадцятого століття – красені і красуні, одержуючі за роль десятки мільйони доларів, що живуть в каліфорнійських палацах і європейських замках, справжні господарі життя. Апофеоз вжитку.Боги, що живуть на землі. Завжди (при цьому!) готовідати автограф. Вчорашні прості парубки і мало не поганулі. Живе втілення американської мрії. Явне свідоцтво її досяжності.Вогник для тисяч і мільйонів безмозких метеликів. Не лише для одержимих старлеток і кіностудій молодих дарувань, що оббивають пороги, а взагалі – для всіх. Справжній рупор Нового Світу. Бо ідолу завжди дивляться в рот, а ідоли плодяться в безлічі. Вони не подаються глядачеві просто як талановиті артисти, на яких варто звернути увагу. Кожна кінозірка – це рукотворний стовп, кумир. Бог. Слово Бога – істина. Особливо для молодого покоління. Пригадаєте себе. На якому витку вашого життя вас застигло відео? – Мене сотовариші – в школі. Старші класи. Пам’ятаю, у нас навіть розділення існувало, зірки були розібрані: хтось збирав фільми з Ван Даммом, хтось – із Сталлоне, комусь подобався, Шварц, комусь Джеки. Хтось віддавав перевагу тематиці музичною – Сид Вішис, Аксл Роуз, Мадонна, Майкл Джексон, Металліка.Люди, що живуть на іншій стороні планетибезумовно, монопольно володіли нашою увагою. І не лише нашим.Як колись володів увагою інших, тоді лише заокеанських підлітків Джеймс Дін (якщо відмотати назад років на сорок). Як володіли увагою молоді ті ж Бітли (спочатку заокеанських, а потім і всіх інших). Це знову ж таки, не кіно (ну, або скажімо так, не зовсім кіно), але все одне – зірки. З того ж піднебіння, по суті. Созданные по тому ж рецепту. Тими ж людьми. Для тих же цілей. Пишу, і якось самі собою спливають вголові слова героя Бельмондо з фільму «Труп мого ворога»: «Поки молодь біснується на спеціально для цього відведеному стадіоні, господарі міста обробляють свої справи». Человек у наш час, час оскаженілого якогось прагнення споживати, час, коли стираються культурні кордони, коли світ стає однаковим, причому однаковим бездуховно, Людина сьогодні позбавлена можливості міняти напрям руху. Він цього не сильно-то і хоче, покладемо, він взагалі навряд чи здогадується про те, що что-то йде не так, він не цікавиться навіть тим, куди йде це щось і чи йде взагалі. Але факт є факт: навіть якщо Людина протре очі і спробує влаштувати страйк, у нього ні хріну не вийде. Тому що серед тисяч дуже ваговитих причин є і ця: масова культура – це могутній штрейкбрехер. Мабуть, найсильніший зі всіх. Масова культура – це громадська думка. Пам’ятаєте? – кумирам дивляться в рот. А кумири, що живуть на такому некволому постачанні (гонорари зірок, вважаю, озвучуватине треба) завжди говоритимуть лише потрібні речі. А потрібне лише одне: маса не повинна біснуватися за межами стадіону. У останньому вона вільна. Ета обрізана у всіх сенсах свобода – велика сила. Ну зняв ти «Фарінгейт 9/11», ну і прапор тобі в руки. Ніхто в кращих традиціях маккартістських днів не громитиме твій офіс. Навіть тотальних якихось заборон не буде. Це вільна країна, ме-ен. Можливо, знайдеться по всій Америці інший для десятка кінотеатрів, які прокатуватимуть цю стрічку.Ну і що? Ну, дорога навіть не десяток. Пара сотень. Ну і хто піде на це кіно, коли поруч, будь ласка, блокбастер з Джоні Деппом. А Джоні Депп – це парубок, зображеннями якого завішана спальня моєї дочки. І подруги моєї дочки. І подруги подруги. І її бой-френда.А ще цей Джоні – людина, яка за одну роль отримує більше, ніж населення цілого містечка де-небудь в Оклахомі.І цей умовний наш Джоні (або Бред, або Киану, або взагалі Мерілін Менсон) – дуже хороший. У всіх сенсах. Вінзовсім не схожий ні на тупого пропагандона, ні взагалі на тупицю, що забув всі человечеськи цінності (він якраз за них двома руками). До речі, і лякало начеб Менсона – теж, загалом, жівотінка домашня, така ж, як і старина Оззік, який колись славно безчинствував, але знову ж таки – в межах вольєри, на умовному нашому стадіоні. При цьому в меню – різноманітність і навіть є місце для «гострих» блюд. Коли люди, що стоять, по суті, на варті інтересів порочного світу, його пороки начеб як навіть разоблачают і закликають на голову цього світу, свого світу, прокльону. Це теж видовище. Хворе суспільство робить видовище, дороге шоу навіть зі своєї хвороби. Звідси такий достаток фільмів-катастроф і картин про похмуре майбутнє. Це передчуття? – неважливо, аби люди не відривалися від екранів. Вони і не відриваються. У безлічі вироблювані Голлівудом блокбастери стають усе більш грандіозними по видовищу і усе більш порожніми за змістом. Глядач повинен відучитися думати. Про масового глядача речь, есессно. Втім, система може дозволяти собі не лише безглузду суровень типа «Термінатор». Який-небудь вибухонебезпечний «Бійцівський клуб» теж є (однозначно!) масовим продуктом. Випускаючи таку шизу, світ вжитку залишається спокійним, як сфінкс – ніхто не боїться того, що з героїв почнуть брати приклад, сфінкс не ворухнеться, окремі інциденти зведуться до того ж, тисячу разів пройденному буйству окремих представників підростаючого покоління усередині стадіону. Если ж говорить про естетику, будемо об’єктивні: для «немасового» глядача теж є, що запропонувати. І Голлівуд може випускати дійсно хороше кіно. Враховуючи традиції Фабрики Марень, навряд чи варто чекати того, що це буде кіно, рівновелике з європейськими шедеврами, але все одно, необхідно визнати – хороше кіно уміють робити і в Америці. Що не дивно: величезна кількість професіоналів час від часу повинна висувати талановитих людей. Які можуть створювати шедеври. Але, як ми вже говорили шедевры сьогодні – це вигляд кінематографічної глушини. Вони не роблять погоди. Про них не кричать реклами. На них не виділяються божевільні бюджети в сотні мільйонів доларів. І вони частенько обходяться без т.з. «зірок», к-е за великим рахунком є офіціантами, занесеними на дошку шани; людьми, чия основна функція полягає в перемиканні уваги натовпу, а в Росії ще і в переадресації ненависті. Якщо у нас в черговий раз станеться заваруха, запевняю вас, серед повішених зіц-председатєлей обов’язково знайдеться декілька ксюш собчак і подібних до них «зірок», а ось тих, хто побудував «стадіон», не буде жодного.
